Надворі реве хуртовина. В її спальнї щось немов зітхнуло важко-важко. »Се моя мама«, — мигнуло їй у голові, і їй зовсїм не було дивно, анї страшно. Хробачок застукав у стїнї: раз, два, три, чотирі. »Так, чотирі досить«, — сказав у її нутрі якийсь голос — не той попередній, брутальний, а якийсь иньший, жалібний-жалібний, мов останнє хлипаннє розбитого серця.
Нараз крізь рев бурі і шум снїговійницї почулись їй якісь иньші тони — гострі, різькі. Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! Марш, тарабанений деревляними полїнами по деревлянім тарабанї. »Кличуть! Кличуть!« — мигнуло в її голові, і вона скочила з місця.
— Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! — чути було чим раз близше.
— Я зараз! Я зараз! — шептала Реґіна, скочила до своєї спальнї й почала одягати шубу.
— Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! — лунало крізь рев вихру на вулицї ось-ось під її вікнами.
— Іду, йду! — мовила вона зовсїм заспокоєна й, не гасячи світла, не замикаючи на ключ дверей, вийшла з покою. Пішла за голосом. Снїг сипав, крутив ся, засипував очі, запирав дух у грудях. Ноги грузли по колїна. Реґіна йшла, поспішала за гуком тарабана. Вкінцї вона наблизила ся до нього настілько, що побачила на яких десять кроків перед собою високу, згорблену стать тарабанщика, що, бючи праниками по балїї, йшов звільна, борючись із вітром і бродячи в сипкому снїгу. Він ішов, не озираючись, просто наперед, дихав важко
