тайлї, про обтяжливі моменти, які вказали конечним арештованнє. Староста чув себе якимось невдоволеним, мов потрохи винуватим, толкував, вияснював.
— Боюсь, що панове перехопились! — хитаючи головою, мовив бурмістр. — Се ж не дрібниця. Адвокат не втїкав нїкуди. Можна було підождати, вияснити справу лїпше. Адже се арештованнє наробить гомону в цїлому краю. І — прошу вірити, не в самих тільки руських сферах повстане думка, що се тенденційне арештованнє.
— Тенденційне! — мов ужалений, скрикнув староста. — Із ваших уст чую се, пане бурмістре!
— Доказ, як швидко, сама собою, насуваєть ся така думка. Коли нема абсолютної певности, що Рафалович винен, — і я боюсь, що такої певности нема, — то се готово вийти на нову компромітацію наших властей.
Староста понурив голову й замовк.
Коли доїжджали до ринку, фякер спинив ся в вулицї проти Ваґманового помешкання. Вулицю залягла густа купа народа, серед якої видно було високу постать Шнадельського, що, блїдий, розхрістаний, говорив щось живо й голосно.
— Що се таке? Що тут? — скрикнули рівночасно оба достойники, на ріжні боки зіскакуючи з фякра.
— Жид повісив ся, — відповіла якась перекупка.
— Що за Жид?
— Власник каменицї.
— Ваґман?
