карт, усе-таки заговорювали чим раз частїйше про справи зпоза обсягу звичайної »хлопістики«, про те, як би то допомогти селянам виарендувати в пана сїножать, перевести вибір чесної ради громадської[1], заснувати читальню. Селяни почали пильнїйше придивляти ся господарцї громадських рад; до староства й до видїлу повітового поплили скарги на над'ужиття й касові непорядки; кілька разів селянські депутації їздили до Видїлу Краєвого, а два чи три випадки скінчили ся в кримінальнім судї й завели дуже »porządnych« вітів та писарів до Іванової хати. Все те виглядало ще зовсїм невинно, немов дїяло ся само собою, все те не мало нїякісїнької полїтичної барви, але всюди видно було одну руку, одну роботу.
— Пане меценасе! — мовив раз староста, здибавши ся з д-ром Рафаловичем у якімось товаристві і жартливо грозячи йому пальцем, — здаєть ся, що будемо бити ся.
— Тільки в такім випадку, коли пан староста виповідять менї війну, — також жартливо відповів Євген.
— Але ж ви робите потаємні підкопи під мої позиції!
- ↑ Як відомо, громади (общества) були в Галичинї автономні, вибірали собі »Раду« (громадську), »віта« (старшину, — але ж і до тих виборів устрявала польська влада і, при лихій орґанїзації селянства, переводила вибори по-свойому, так, що віти були довгий час слїпим знаряддям у руках старостів. Таких вітів так і звали свідомі Українцї з іронїєю: »porządnym«-и (пор. porządny Rusin — себто, »хрунь.«)
