Є люди, що їх значення не виходить поза тісні межі часу і простору, в яких вони живуть, поза вузькі рями спільнот: родини, громади, що їх членами вони є. До тих людей стосується римське правило: de mortuis nil nisi bene. Про тих, що померли, або не говоримо, або говоримо добре. Але є люди, що переростають такі часово-простірні обмеження. Є особи, що хоч померли, живуть у нас, діють між нами. В обличчі їх тратить силу фамільярне, латинське правило. Супроти них обов'язує тільки закон історичної справедливости і чесности: — nil nisi vere, — тільки правда!
Іван Франко, його життєва боротьба і духовий світ його творів зависокі, щоб їх досягли випари ненависницьких комплексів, а добра слава Франка зніматиметься вище, так само образливих, банальних похвал і кадильного диму. Його життєвий шлях і його твори — це монументи внутрішньої правди великої людини, і вони вимагають від нас правди в підході до них.
Івана Франка щораз частіше називають генієм. Це поняття не зовсім підходить для характеристики його життя і твору, і сам Франко, правдоподібно, у своїй скромності відкинув би його — „бо не генії ми і не багатирі…” Геній, по клясичному окресленню Канта, це інтеліґенція, що творить як природа. У нас найвірніша ілюстрація цього окреслення — це Тарас Шевченко. Є в ньому щось із спонтанного вибуху гарячого ґейзера з глибин української душі, легкість з Божої ласки і неперевершена сила вислову одночасно. Слово добуте із сердечної поводі і ірраціональної теміні, із надер сти-
