— Ну, вже все! — сказала вона. — Ви, видно, пане ґісподар, знаєтеся на тім? Подивіться самі, що тото варта?
— Не багато варта, — сказав я, премудро оглянувши скриньку. — Дуже старосвітська, тяжко буде йти!
— Ну, я вже за тото тано вам пущу, — сказала жидівка. — Дасте тридцять ринських, то собі візьмете.
Господи, Тобі слава, — подумав я собі. — Я гадав, що то буде треба дати де з яких п'ятдесят, а тота тридцять цінить. Ну, а ще чей що виторгую. Та й до жидівки:
— А що ви говорите, тридцять ринських! Та тепер нову за такі гроші дістане! Я вам дам п'ятнадцять.
— Ох, дуже ви мало даєте, пане ґісподар, — застогнала жидівка. — Дайте двадцять і п'ять!
Ледве-не-ледве сторгували ми за двадцять. Я вже скриньку й не беруся складати, а тут аж потерпаю: ану, гадаю собі, не зможу й дома зложити, та й таку суму дармо вивалю! А далі гадаю собі: — Ні вже, будь-що-будь, а я мушу на своїм поставити!
Забрав я тото все на віз; подріб'я склав у рептюх[1], — а підставник обложив соломою, накрив веретою, — стоїть тото, розчепірхане, акурат так, як коли би чоловік лежав на возі та коліна догори задер. Зладився я, їду. — Слава Тобі, Господи, гадаю собі, що до свого села аж на ніч приїду, чей таки аж до хати заїду, щоби ніхто мене не бачив. Їду я, їду, минаю село за селом, та все потерпаю, що от-
- ↑ Рептюх — мішок.
