не будуть такі, покажуть свою велику ласку для нас, дурних хлопів.
А Городиський нічого, тільки сопе та ячмінну лемішку уплітає. Коли в тім собаки загавкали а з сусіднього закавулка залунав немов цапиний бек, тонкий голосок:
— Горшки друтоваць, мамо-о-о!
— Агій, сказився та в неділю горшки дротує! — загомоніли ґазди.
— Препрашам, я сем завтра подротую, а нині тільки шукам, де сем преночую! — відізвався з-за плота такий самий цапиний голос дротаря.
— Чи бач, який хитрий! Ну, ходи сюди, ходи! — сказали тато і вказали дротареві перелаз.
Дротарів у нас у ту пору дуже радо приймали, бо дротар усе одно, що газета, про всяку всячину розкаже. Бувало, повна хата людей найде як на комашню[1], а він собі на лаві засяде, та „сем“ та „лем“ — і плете, що йому слина на язик наверне, а люди аж роти порознімають та тільки ахають. Та й волочилося тих дротарів багато, що кілька день усе якийсь новий. Чутка йшла навіть, що їх навмисне підсилано. Одні казали, що їх пани підсилають, щоби хлопів бунтували, а другі казали, що уряд підсилає, щоби пантрувати[2], чи хлопи справді не бунтуються.
Так і цей дротар. Переліз на подвір'я, привітався з ґаздами та й сів на призьбі. Спочиває. Ґазди його розпитують то про це, то про те, а він нічого. Слово-дві скаже, та й далі сопе. За невеличку хвилю вже відкись по селу чутка