п'яними робітниками звивався мов пискор скулений, хоч і не дуже то мізерний жидок: то був Юдка. А за шинквасом стояла гидка як ніч, але багато вбрана жидівка, звичайно з одним або з двома дітьми на руках: то була його жінка.
Вечір. Юрбами висипали робітники з роботи і розсипалися хто куди, а найбільша часть по шинках. У Юдки повно, як набито. Але що це за сумний, похнюплений, нужденний чоловік протискається крізь товпу до шинквасу? Його лице, бліде й зіссане, свідчить про перебуту слабість. У руках у нього дві кулі[1], що ними підпирається, безпомічно волочучи хорі, вихудлі ноги. Ось він з тяжкою бідою доперся до шинквасу, став і озирається.
— Чого вам треба? — спитала жидівка.
— Юдки.
— Юдки? А на що вам Юдки? Хочете горілки, то я вам дам і сама. А на борг то й Юдка не дасть.
— Ні, я не хочу горілки, я би хотів поговорити з Юдкою.
— Поговорити? — спитала протягло жидівка і з погордою змірила очима того нужденного, обдертого пройдисвіта. — Що ви йому маєте сказати? Скажіть мені, то я йому скажу.
— Ні, я би хотів йому самому. А ось і він! — І обдертий пройдисвіт обернувся до Юдки, що саме протисся до шинквасу зі склянками та чарками в обох руках.
— Der goj will schmissen mit dir[2] — сказала жидівка Юдці. Той обернувся і хвилю глядів
