жида: скільки вам належиться за нічліг? — Не много, лише шість ринських. — Як? Що? Яким світом? — А він, злодюга, видячи, що нам квапно діється, що ми тут розщибаємося та аж чуби гриземо з нетерплячки, став собі в дверях та тільки всміхається, бороду погладжуючи. — Так у мене всі гості платять!
Декотрі з наших зачали з ним торгуватися, але де там, ані слова не дає собі сказати. Вергли ми йому гроші, скільки хотів, та й далі, до адвоката. Прибігаємо — нема дома, рано ждав—ждав на нас, а далі сам поїхав, велів, щоби ми як найшвидше поспішали за ним. А папери наші? — Папери лишив, ось вам ваші папери! — От так маєш! Поїхав, а паперів не брав. Господи милосерний, що з нами тоді робилося, то й погадати страшно! Що то, гадаємо собі, там десь уже без нас справу розсудили, громада програла, що нам люди скажуть? Яка нужда чекає нас на далі? Ми немов наперед бачили тото, що нас чекало, та й тоді вже не трудно було й бачити все те наперед!
Погнали ми додому, та й просто не в село, а на пасовисько. Нема нікого. До лісу. Нема нікого. А тут уже швидко вечір буде. Ми до двора — в дворі співи, сміхи, гостина, музика — це пан комісію гостить. Глядимо ми, є і наш адвокат у покою, червоний, веселий, говіркий. Скільки проклять у тій хвилі на нього впало, то певно в своїм життю стільки склянок вина не випив! Ми вже чисто подеревіли, не говоримо нічого, не розпитуємо ні про що, — бо і на що? Самі знаємо, що наше нещастя готове. Мов стовпи які, ми поставали на ґанку, стоїмо, чекаємо, а самі не знаємо, на кого та
