Пусто й сумно було також в душі жандарма, що в слотаву осінню днину йшов стежкою понад рікою, в плащі і чаку з когутячим пір'ям, з карабіном перевішеним через плече, і бачно роззирався довкола. Ніде ні душі живої, ні голосу людського, і коли б не втоптана стежка понад рікою, то можна би було подумати, що тут у тій дикій лісовій кітловині не стояла ще людська нога від нащаду світу.
— Тьфу на таку собачу службу! — воркотів жандарм, хусткою обтираючи вуси, з котрих капотіла дощова вода. — Лазь і лазь як виклятий по тих проклятих вертепах, і все надармо. Та погана бойцня[1] боїться жандарма гірше чорта. Кожний обминає його на тисячу кроків, скоро тільки де заздрить. Так і здається, що кожний із них ось тільки щонебудь украв або когонебудь забив. А як уже котрого допадеш, то скорше бись чогонебудь довідався від отої скали, ніж від нього. Чорти би давилися таким поганим та бездарним народом!
Так воркотячи, наближувався жандарм від скалі й раз-по-разу поглядав на Стрий, що люто розбивав свої хвилі о каміння, немов і сам гнівався на той дикий бездарний бойківський нарід.
— О, яка вода велика! — воркотів жандарм. — Коли б тільки стежки не залляла та кладки не забрала, бо годі би було нині на ніч зайти до тих чортівських Ластівок, хоч і як вони вже близько. Вже то я в тих горах ані руш не маю щастя, хоч сядь та й плач! Ось уже четвертий раз патрулюю тими вертепами, і ще
- ↑ Бойцня — бойки, галицькі українці, що живуть на підгір'ю самбірського та стрийського повітів.
