— А з ким то паннунця так розмовляють? — почувся нараз від дверей голос старої служниці, що ввійшла, щоб попрятати[1] в Целіній світличці.
— Моя Осипова — сказала Целя, не відповідаючи на це питання, — може би час уже снідання дістати?
— А то що собі паннунця думають? — скрикнула добродушно Осипова. — Аджеж нині паннунця до служби не йдуть і разом з панством снідають. А панство ще сплять. Хіба де за годину снідання буде. Я ще навіть огонь не розклала ані каву не змолола.
— А, правда! — сказала Целя і її голос затремтів легким розчаруванням. — Треба чекати.
На столику лежала до половини прочитана книжка, перед тижнем узята з випозичальні[2]. Целя була не дуже то пильна читателька книжок, але в таких хвилях як отся, коли треба було чекати з півтори години, вийти нікуди не можна, ані розмовляти нема з ким, книжка була її одинокою розривкою. От і сіла край вікна, з того боку, куди не било світло, і почала читати за той час, поки Осипова стелила постіль і прятала в світлиці. Та, мабуть, книжка була не дуже займаюча, бо не дочитавши навіть і одної сторони Целя відложила її на бік, попідливала свої квітки, позмітала пил
