торки — 35 гульденів[1] місячно — вистарчає на скромне удержання; лекції музики на фортеп'яні і французької мови, які в свобідних хвилях дає двом донечкам властителя камениці, вистарчають їй на вбрання й інші приємности життя. В перспективі перед нею рисується по кількох або кільканадцятьох літах служби самостійний поштовий уряд десь на провінції, маленький домик з маленьким огородцем у малім місточку, квітки перед вікнами, стара служниця в кухні і тиха самітня світличка. Панна Целіна, що правда, рідко забігає думкою в таку далеку будучину, але завсігди, коли їй це притрапиться, починає чогось зітхати — чи то з туги до такої ідилічної картини, чи з полусвідомого почуття, що, не вважаючи на свою ідилічність, вся картина криє в собі якусь порожнечу, якісь темні безодні.
По смерті дідуся Целя перейшла жити до пана Темницького. Пан Темницький був то приятель небіжчика дідуся і при смертельній постелі обіцяв йому, що буде опікуватися бідною, одинокою сиротою. Пан Темницький то був пенсіонований урядник[2] невисокої ранги, числив 68 літ, мав жінку о п'ять літ від себе старшу і глуху, як пень, і одного сина, що скінчив у Відні медицину і практикував при тамошній клініці. Пан Темницький був то, що називається «веселий
