Весною 1875 ішов я піхотою з Долини в гори в Велдіж. Ішов сам, бесідувати не було з ким, — а для якої-такої розривки мугикав собі під носом арії народніх пісень.
Не знаю вже, чи злий, чи добрий демон справив мене на новий гостинець[1]. Він, правда, коротший від старого, — іде просто аж ід велдізькому мостові, — та зате відзначається другою, для нього не зовсім підхлібною прикметою, — тим, що новий. Не знаю, чи вам коли лучалося їздити новим гостинцем, що ще мурують, а до того мурують на жовтій, дощами і водами весняними розмоченій глині. Чи їдучи, чи йдучи мусіли ви проклинати його. Вже то мусить бути віз не абиякий добрий, щоби не розтренькався, грюкаючи раз за разом о величезне каміння, — вже то мусять бути коні не-аби-які вправні і не абияк гостро ковані, щоби не порозбивали собі копита об гостре креміння, — вже то мусить бути чоловік не-аби-як сильний, щоби його після такої колиски не сперли кольки під грудьми. А піший-піхотинець! О, і йому грозять не менші не-
- ↑ Гостинець — шлях.
