В тій хвилі знов отворилися двері її покою: війшла Осипова з карафкою свіжої води. Поставивши воду, вона стала і з усміхом почала вдивлюватися в Целю.
— А ви чого так на мене дивитеся, як на ворону? — кликнула Целя з жартовливим обуренням.
— Бо маю рацію! — відказала Осипова, всміхаючись і моргаючи загадково. — А впрочім коли іншим вільно на паннунцю так дивитися, то чому ж би й Осиповій не мало бути вільно?
— Яким іншим?
— Кожному, хто тільки хоче. Аджеж паннунця що день сім годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скільки його воля, і паннунця не може йому цего заборонити.
Целя вся спалахнула рум'янцем.
— Фе, стидайтеся, Осипова! — скрикнула з невданою прикрістю в голосі. — І ви вже навчилися від старого пана цвікати мені в очі[1] моєю службою! Що вам завадила моя служба, що мене сверлуєте, вичислюючи її неприємности? Чи думаєте, що я сама їх не почуваю? Чи думаєте, що мені це мило? Але що ж маю робити? Аджеж мушу якось жити! А ліпше їсти свій хліб, хоч гірко зароблений, ніж вмирати з голоду, або…
Не докінчила. Сльози здавлювали її горло. Відвернулася до шафи і почала в ній дуже пильно шукати чогось між понавішуваними сукнями.
- ↑ Цвікати в очі — дорікати.
