— Чи бачите його! — скрикнула Целя, — він про мене відомості збирає! Він шпіонить мою минувшину! Негідник!
«....я переконався, що зверхній вигляд не омилив мене, що полюбивши Вас від першого побачення, я не змарнував свойого чуття для особи негідної того чуття. Я певнісінький, що коли б Ви, Пані, згодилися бути моєю, ми могли б устроїти своє спільне життя гармонійно і щасливо, оскільки щастя було би залежне від нас самих. Мої средства, хоч скромні, вистарчали би нам як резерв на чорну годину, а тим часом ми заробляли би на хліб чесною працею».
— Чи бач його! Як то він усе собі уложив! Не такий дурний, як видається! — шепнула Целя, і хмарка задуми зависла на її чолі.
Вона вже знала з попередніх листів того оригінального конкурента, знала, що його средства, про які він згадував, це одержаний у спадку по батькові фільварочок з 30 моргами землі, положений десь недалеко Львова і випущений в аренду. Знала, що сам конкурент займається газетярством, і треба признати, що це власне була одна з головних причин її антипатії до нього. Вона так багато наслухалася непідхлібних[1] історій про львівських газетярів, про їх цинізм, вічні піятики, галабурди і т. і., що дрож пробігала її на думку — статися жінкою такого поганця. А при тім виглядав той конкурент зовсім не особливо. Целя, сама
- ↑ Непідхлібні — некорисні, погані.
