ний «Семіон Стоколоса» — це одна і та сама особа. І через думку їй не прийшло відповідати на той лист. Через місяць надійшов другий лист, довжезний, пристрасний і ще смішніший в огнистім виражуванню[1] чуття. А отцей третій лист несподіваним способом був короткий і спокійний, так що Целя, яка ждала в ньому знов сяжнистих[2] зітхань і сотнарових[3] заклинань та дифірамбів на свою красоту, була трохи розчарована, і задумалася. Але задума та не тривала довго.
— Дурна ти, Целько! — скликнула вона сама до себе. — Все те нісенітниця, комедія! Коли він чесно думає, то чому не поступає так як чесні люди? Чому не прийде, не представиться, не… Але що там, читаймо далі!
«Запитаєте, Пані, напевно, чому для висловлення Вам цего всього вибираю таку не зовсім пригідну дорогу, відповідну радше для труса, ніж для мужчини?»
— Чи бач його? — скликнула Целя з усміхом, — як угадав! І відвагу має назвати річ її іменем, навіть коли та річ дотикає його самого. Еге, відвагу має! — додала по хвилі, — але знов тільки на папері! Ну, ну, що то він там далі пише?
«Я справді трус, не супроти небезпек і противностей життя, бо з тими я боровся від дитинства і то досить щасливо, але супроти тих, кого люблю. Боюся зробити їм найменшу прикрість, і через
