рячий дотик його уст і шарпнула руку як опарена, при чім густий рум'янець залив її лице аж по вуха. А доктор, мов і зовсім нічого не бувало, спокійно обернувся і сів на своїм місці.
Целя була до глибини збентежена, тож не сіла, але почала крутитися коло пані Темницької, немов би то помагаючи їй щось при наливанню кави, а властиво стараючися заспокоїти свою неспокійну кров.
— Що ж то панна еманципантка не ласкава навіть відповісти на привітання старого? — балакав дальше жартівливим тоном пан Темницький. — А правда, правда, старий повинен знати, що молоді панночки, а ще до того ті з нового, вченого, самостійного покоління, мають свої окремі правила, свій окремий спосіб життя, і волять завсігди відповідати молодим паничам, ніж старим панищам.
— Але ж таточку! — Целя перенесла той інтимний титул на пана Темницького зі свого покійного дідуся, — яка ж із мене еманципантка!
— Ну, ну, ну, нібито ми старі вже такі дурні і нічого не розуміємо! Коротке волоссячко, синенькі панчошечки, служба в канцелярії, самостійне життя… степ широкий, світ отвертий… alleinstehende junge Dame[1], і там далі і там далі…
— А коли то таточко бачив у мене сині панчошки? — відповіла Целя, силкуючися повернути все в жарт, хоч із тону цілого цего балакання віяло на неї
- ↑ Самостійна молода пані.
