гарячим темпераментом і його пестощами та намовами вона хвилю тратить з очей границю, через яку обов'язковий суспільний порядок не позволяє переходити безкарно… Але найживіше, аж до почуття фізичного болю вона уявляла собі її муки, коли розбилася надія на скору направу зробленої похибки, коли улюблений зрадив її, а рівночасно звільна, але з неохибною певністю заповідалися наслідки хвилевого забуття. Тепер тільки почала Целя розуміти цілий душевний стан своєї приятельки в останніх часах, її вічну задуму і смуток тої невгомонної вперед щебетушки, часті і наглі зміни в її гуморі, незрозумілу дразливість, безпричинно і скоки від сміху до сліз, або напади дивної якоїсь мрійности, якої в неї давніше не бувало. Сльози силоміць тислися до очей Целі і дусили її в горлі, коли нагадала, як часто Ольга, особливо в останні дні, засівши з нею десь у кутику, шепотом, швидко, з перериваним віддихом малювала перед нею щастя материнства, якого не зазнала і яке пристроювала в найчудовніші квіти своєї уяви. «Ах, Боже — говорила вона, — мати таке маленьке-маленьке дитяточко, знати, що воно моє, могти його пестити і тулити до себе, що за щастя! Неба не хочу, тільки один день такого щастя! Бачити, як воно манюсіньке тріпочеться, як простягає до тебе пухкенькі, кругленькі рученята, як усміхається рожевими усточками, як приляже до твоєї груди всім своїм дрібненьким єством, ї чути, що воно твоє, частина тебе самої, ох, Целінько, тільки
