того бідного, упослідженого (як їй здавалося) безумця. Розрізала коверту і почала читати.
«Ваша правда, пані, цілковита правда! — писав їй Стоколоса. — Треба було аж нинішньої досадної научки, яку Ви, пані, дали мені, може й без повзятого згори наміру, щоб отворити мені очі на цілу ненатуральність моїх відносин до Вас. Бо й справді, що ж я можу осягнути своєю глупою влазливістю? Ви, пані, не любите мене, не хочете й знати про мене, і були настільки щирі, що дали мені пізнати це зовсім недвозначно. Спасибі Вам за це! І Богу дякувати, що так воно сталося. Тільки сьогодні, під впливом гострого болю, я вглянув глибше в себе самого, в саму вдачу свойого чуття, і пізнав, що ми не сотворені для себе, що коли б навіть Ви, пані, з такої чи іншої причини згодилися бути моєю, то це було би може для Вас і для мене найбільшим нещастям. Так, панно Целіно, любов моя справді така, що затроїла би Вам життя. Гаряча, пристрасна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазії, гарячої крови і самолюбства, чоловіка, якому доля в дотеперішнім життю поскупилася на все, що можна назвати взаємністю і особистим щастям… така любов не знайшла би границь, швидко перемінилась би на шпіона, на скупаря, на тюремного сторожа і тирана. Дрожу на саму думку про ті консеквенції[1], до яких вона могла б мене
- ↑ Консеквенції — наслідки.
