їх обоє. Пані Грозицька встала і поклонилася, з-під лоба глянувши на Целю.
— Дуже мені приємно! — сказала своїм сухим голосом. — Батька вашого знала я колись… за ліпших часів. Бував навіть у нас. Ну а тепер часи змінилися — додала з силуваним усміхом.
В тих словах клубилося так багато гіркости, що доктор аж здригнувся, немов почув дотик кропиви.
— Батько мій мало куди виходить, а про дім пані добродійки часто згадує з великою симпатією, — збрехав доктор, щоб затерти неприємне вражіння слів пані Грозицької. Вона одначе вже не слухала його компліменти, але відвернувшися знов засіла при своїм бюрку і заглубилася в своїх паперах та рецепісах.
Доктор присів край бюрка Целіни при лівім розі, звернений до неї профілем. Мовчав і розглядав мізерне, шабльоново-урядове умеблювання тої клітки, поки Целя занята була списуванням і порядкуванням листів на слідуючий день.
— Що це за пані, до якої ви надали лист? — сказала вона вкінці спокійно, не піднімаючи голови від роботи.
— Моя наречена, — так само спокійно сказав доктор.
— Так?
І знов замовкла, тільки перо звільна бігало по папері.
— Написав я їй те, — говорив дальше доктор тоном незломної постанови, — що диктувало мені сумління. Написав їй, що її не люблю і не можу любити, а без любови женитися не думаю.
