Целя тим часом з цілим завзяттям і з цілою натугою заглибилася в свою роботу. Кінчила її без поспіху, методично, як коли б ніякий доктор не існував тут же поруч неї, і ніяка філософія егоїзму не була виголошувана з цілою рішучістю життєвого досвіду і непохибности.
З ударом дев'ятої години — ані на хвилю скоріше — пані Грозицька встала зі свого крісла, посипала піском і замкнула свою книгу, поскладала на купки понумеровані вже на завтра рецепіси, осібно польські, а осібно українські, уставила в порядку тягарики від листової ваги, поскладала пера, заткала каламар, одним словом, зробила на своїм бюрку взірцевий порядок, нарушуваний тільки множеством плям від чорнила на грубій бібулі, якою для ощадности прикрите було зелене сукно бюрка. Потім почала одягатися.
Целя була вже вбрана і чекала не неї.
— Нехай панство на мене не ждуть, — сказала пані Грозицька. — Поки стара педантка вбереться і з місця вирушить, панство будете вже на Маріяцькій площі. Впрочім наші дороги зараз від порога розходяться, а я вже, Богу дякувати, в такім віці, — додала іронічно, похиляючи голову перед доктором, — що прохід вечером по вулиці не представляє для мене зовсім ніякої небезпеки.
— А, то добраніч пані!
— Добраніч панству!
