Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/283

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

до цієї коверти. Письмо лежало осібно, це я сама вложила його до коверти.

Целя вийняла письмо, зирнула в нього до лямпи і зареготалася голосним, сердешним реготом.

— Ха, ха, ха! Оце так! Оце гарно! Оце цікаво! Ха, ха, ха! — реготалася Целя, складаючи письмо і ховаючи його знов до коверти. Регочучись, вона вбігла до свого покою, але тут нараз її регіт урвався, уста зціпилися, лице поблідло. Їй починало дещо прояснюватися в голові, але яке ж болюче було те прояснення! Вона швидко почала ходити по покою, далі зупинилася при вікні і притулилася чолом до холодної шиби. В її уяві мигнув образ Стоколоси з переляканою фізіономією, блискучими очима, згорблений і невродливий, але з гарячим і щирим серцем. Хвильку він немов вдивлювався їй в лице, а потім лице його поволоклося невимовним сумом і звільна розплилося в сірій імлі. Целя махнула рукою.

— Що мені з того! Був мені чужим і лишиться мені чужим. Це не жадна страта.

Важче звеніли струни її душі на згадку про Ольгу. Фантазія Целі, що всяку думку зараз пристроювала в пластичні картини, в одній хвилі розвернула перед нею широкий, запилений і погано вимощений шлях. Це жіноча публічна служба. Тим шляхом іде нечисленна жмінка жінок, молодих і старших, веселих і понурих, повних надії і повних зневір'я… Здається, що всі вони йдуть у суміш, рівним, розміреним кроком, але прецінь приглянувшися ближче тій громадці, видно неначе три купки, три стежки на шляху.