моє, подала його мені. Лист був осібно від коверти, і, поглянувши на лист, я побачила рахунки за прання, за миття підлоги, за чищення чобіт, а під ними підпис: «Amalia Schmidt, ihr altes Stubenmadl»[1]. Аж тоді я глянула на коверту і побачила, що письмо це адресоване до вас. Прошу, пане доктор, звертаю вам цей цінний документ.
Доктор стояв, як то кажуть, ні в п'ять, ні в дев'ять, а далі з силуваним усміхом почав звільна:
— Ну, панно Целіно, і що ж з того виходить?
— Нічого, — сказала Целя, — окрім хіба того, що ви словом чести запевнили, що ваша байка з панною Амалією правдива. Значить, тепер я знаю, яка ваша честь!
— Але ж це жарт, невинний жарт!
— Такий самий невинний, як той, котрий ви хотіли зробити зі мною! О, тепер я зрозуміла вас! Тепер я знаю, що вам завадила моя служба! Знаю, до якої тітки ви хотіли завести мене! Знаю, в якім значінню ви хотіли зробити мене своєю! Боже мій, Боже! — додала вибухаючи голосним плачем, — і що я вам завинила, що ви так насміхаєтеся наді мною? Що ви як ті вовки від першої хвилі тільки над тим і міркуєте, щоб пожерти мене, втоптати в болото, зогидити у власних очах!
І заливаючися гарячими слізми, в знесилі впала лицем до подушки. Тяжке хлипання потрясало всім її тілом. Доктора давно вже не було в покою, а замість його стара Осипова, мов мати, нахилялася над плачучою дівчиною.
- ↑ Амалія Шмідт, ваша стара кімнатна дівчина.
