кож не хочу. А тим часом моя місячна плата хоч сяк-так вистарчає на удержання родини. Що ж маю робити? Правні дороги для мене замкнені, сам устав пхає мене на неправні. Я знаю вас як чесну дівчину і не повинен би користати з вашого сумного положення. Але я знаю, що те положення безвихідне і для того думаю, що ліпше вам буде статись моєю, хоч нешлюбною, дружиною, ніж вічною служницею своїх кузинок. Будемо жити разом, будемо обходитися тим, що маємо, а коли дослужуся вищої ранги, то виступлю зі служби і тоді поберемося. Не буду таїти перед вами, що це не легка і не швидка річ. Але може трапитися війна, я можу в ній відзначитися, і тоді діло піде краще. Міркуйте, як знаєте. Скажу вам тільки про себе дещо. Я чоловік простий, тихий, виріс у бідності, привик до скромного життя і праці, і коли правда те, що я чув про вас, то мені здається, що полюблю вас. Коли зважитесь іти зо мною, то будьте в суботу вечером з усіми своїми пакунками на двірці залізниці. Я добуду вам білет. На всякий спосіб у суботу вечером буду ждати на двірці. Коли не прибудете — ваша воля, я певно вам того не візьму за зле. А коли прибудете, то до побачення!»
Як бачите, я добре вивчила напам'ять той лист. Він і досі є в мене — єдина пам'ятка мого щастя. Читаючи його я чула, що вся обливаюся рум'янцем, то знов блідну. Мене кинуло в дрож по прочитанню і я не знала, що з собою робити, куди схо-
