служницю, що услугувала в одного професора, мені трапився добрий заробок — переписувати на чисто якусь книжку, що той професор сам написав. Я пишу гарно і швидко, і присівши твердо до роботи, за два місяці заробила щось п'ятдесят ринських. Олесьові я нічого не казала про свої заробітки; боялась, шоб він не прогнівався. Довідавсь одначе по якімось часі, мабуть від того самого професора, взяв мене на екзамен і розвідавши все, нічого не сказав, тільки поцілував в очі і опісля, якось сумно замислившись, прошептав: «Бідне дитя!»
В маї нарешті я родила. Дитя було гарне як янгол, але мені було не весело, глядючи на нього. Аж тепер я почала думати над своєю будучиною і будучиною своєї донечки. Що з неї буде? Чи те саме, що з мене? І я, що досі не раз Богу дякувала за своє щастя, раптом почула якусь невимовну тривогу. Боже мій! І що ж таки я на правду? Удержанка і більше нічого! Чи щиро чи не щиро говорить Олесь про свій будучий аванс, про намір одружитися зо мною, а все таки тепер справа через це не зміняється. Тепер я зрозуміла милосерні погляди, таємні зітхання та похитування головою моїх сусідок, бідних зарібницьких жінок, зрозуміла ті уривані слова, коли річ зайшла про Олеся, ті шептання, коли в хату війшла яка нова сусідка, ті тисячні дрібниці, котрі хоч і не були призначені на те, щоб мене шпигати і ранити (ті жінки дуже добре розуміли моє положення, бо більша часть із них
