нув головою в бік, під саме серце, що я мало не зомлів. Здається, що там зломив мені пару ребер. А другий у тій самій хвилі вихопив якогось шматок ґнипа[1] та як фалатне мене по руці, адіть[2], як закровавив.
— А! — закричали в один голос сусіди та сусідки. — Отто діточки! Бодай не виросли більші! Бодай їм батько повісився! Щоб і слід їх загинув! Ну дивіться, люди добрі, що то тепер за покоління виростає? Ісусе Назаренський, наверни їх десь на зломання карку, але не між народ християнський!
— А всьому винно те прокляте місто! — докинув один сусід. — То правдиве пекло, де чорти плодяться. Стягається туди всяка голота, як мурашки до гнізда, а потім розлазиться відтам і жити людям не дає! Чи городина, чи садовина, чи курка на оборі, чи що найменше, всього пильнуй, ніщо перед ними непевне!
Стара ненависть селян проти міста й міщан відізвалася гучною луною серед усієї тої громади, і довго ще важкою хмарою над головами цеї громадки стояли прокляття та нарікання на місто.
А пошкодований господар стояв тим часом на серед своєї нивки, блідий, але спокійний, і водив очима по загонах, оцінюючи руїну, яку заподіяли йому зухвалі вуличники, особливо в картоплях та кукурудзі.
— Ну, і згляньтеся, людонькови, скільки ті шельми наробили мені шкоди! — бід-
