з голоду загибати. Та от то бодай-Богу дякувати, щом доньку віддав цих м'ясниць. А Митро вже не їздить за вугльом, пішов зі Штефаном на заробіток у Людвіківку, до тартаку. Ще добре, що зо мною пустив Якимка. „Бери, — каже — брате, мого сина, коли твого Господь милосердний зібрав зо світа“. От така, видите, моя журиця[1] темна. Коли б не Якимко, що вже мені все до помочі, то би прийшлося самому зі старою пропадати з голоду. Сам уже, бачите, не проміжний[2], де то, де, літа плинуть та й силу забирають! А вже ніколи мені до інших зарібків братися. І не можу, і охоти нема. Жив вуглярем, та таки, бачиться, й до гробу ляжу вуглярем. Коби лише був мій Іванчик золотий дихав! Не так би мені було здихалося[3]. Гей, гей, лишив мене сирота, мов без правої руки. З ним усього не стало: ні сили, ні достатку, ні потіхи, ні зарібку, — нічого.
1876 р.
