сумерку дальших печер виринула якась постать — величезна, похожа на колоду дерева, оброслу рапастою корою, з вузлуватим корінням і чепіргатими гілляками. Це був Віюк, невідступний слуга Діда, сторож і опікун лісів бескидських, про котрого Іван ще змалечку багато наслухався в казках. Ледве-не-ледве в тій живій колоді здужав Іван відрізнити почварну, майже шостистінну головище, оброслу жмутами сухого моху та корявими грибами замісць волосся. Очей почвари не міг Іван добачити, бо вони були заховані під довжезними, навислими віями з товстої кори. Гілляки і коріння, це були його руки і ноги.
— Хто мене кличе? — гробовим, глухим голосом запитав Віюк, наближаючися до Діда.
— Це я, Віюку, — сказав Дід.
— Пане мій, — скрикнув Віюк, — це ти? Чи ж то може бути? Дай, нехай доторкнуся твоєї руки!
Дід подав йому руку, а Віюк доторкнувшися її, беркиць[1] перед Дідом на землю, і важке, глибоке хлипання потрясло цілим його безобразним тілом.
— Бідний мій пане, — хлипав він, — де ж ти бував так довго?
— Потім про це поговоримо, Віюку, — сказав Дід. — А тепер скажи мені, що діється з моєю дочкою?
— Дочка твоя здорова, виросла вже така велика, тільки все плаче за тобою. Ми вже думали, що ти ніколи не вернеш.
- ↑ Беркиць — кинувся.
