нім домі на ніч, покликав Івана до свого покою і запитав його в чотирі очі:
— Ну, Іване, скажи мені, як властиво було з тою портмонеткою?
Іван зразу прикинувся дурником.
— Не моя річ це знати, ясний пане, — сказав.
— Е, іди, йди, не балакай пусте! — сказав князь, добродушно плещучи його по плечі. — Ну, скажи, не бійся, я не буду гніватися.
— Та що тут говорити, ясний пане, — сказав Іван. — Тота пані, діставши портмонетку від ясного пана, якось її випустила. Я підняв її і сховав, щоби ясному панові віддати, а коли ясний пан почав її шукати в кареті, я випустив її на гостинець.
— Ой, Іване, — крикнув князь, — а як би був її хто інший найшов?
Іван усміхнувся.
— Ну, то що ж? — сказав спокійно. — Був би якийсь бідолаха порятувався, а ясний пан прецінь і так не міг би був навіть подумати, що вона на гостинці згубилася.
Князь хотів ще щось дальше сказати, але замовчав і тільки зпідлоба, недовірливо поглянув на Івана.
— Ей, поганий жарт, — подумав собі Іван, покмітивши це. — Ще готов мене князь уважати за злодія. Ліпше дам спокій.
Після цього якийсь час їхали без ніяких пригод. Іван нудився чимраз більше, тим
