на те. Горпина стає сміліша, голос міцніє, із серця нехотя ллється тужна пісенька:
Туди лози хилилися, куди їм похило;
Туди очі дивилися, куди серцю мило.
— Гей, ти, неліпо якась! — крикнула Лесиха до невістки, — чи вже лишаєшся? Вже тобі руки покулило, чи що?
Анна, слабовита й так, не змагала на найширшім загоні йти порівно з іншими. Вона лишилася була вже майже о півтора снопа ззаду.
— Що ж бо ви, мамо, мене нині вчепилися, як оса? — відрекла вона, зібравшися якось на відвагу, але не підводячи голови. — Хіба не видите, що не можу борше жати, бо загін широкий? Ваша прилуда не те. Лацно[1] вам виварачати[2].
Це розлютило Лесиху.
— О, дивіть мені на неї! Яке сміле та угурне. Ще й своє рило ставить напроти мене! Ей, небого моя! Коби мені борзо вечір, прийде Гнат із косовиці, не будеш ти така широка!
Анна хотіла ще щось відповісти, але Горпина шепнула до неї:
— Дай спокій, сестрице! Мама все мусять теркотати. Жнім разом!
Анна замовкла. Горпина почала її все піджинати, майже пів загона собі забирала. Була то щира душа, не в маму вдалася, та часом лише говорила під її лад, бо знала сукристу материну натуру. Знов стало тихо, лише стебла хрупотять, та час від часу серп бренькає о камінець.
