— Мій Боже, світ такий широкий! Аджеж паннунця мовила, що воліла би на службу нанятися…
— Так ти радив би мені це зробити?
— Що ж, коли йнакше не можна, то все ліпше на службу нанятися, ніж раків і коропів під мостом годувати. Але мені здається, що паннунця, Богу дякувати, не потребує ще аж на таке сходити. Чому ж би паннунця не мала… на приклад…
— Що таке? Скажи!
— Ну, наприклад… приняти мене у свою службу?
— Тебе? У свою службу? — скрикнула панна Ніна. — Ха, ха, ха! Тебе, котрий в кожній хвилі можеш статися своїм власним паном, багатшим і більше могучим від усіх панів світу, і я бідна, одинока, позбавлена всього на світі мала би приймати тебе у свою службу?
— А якби я паннунцю про це просив? — сказав Іван. — Нехай паннунця вірить мені, що тільки тоді чоловік зуміє найліпше услужити другому, коли його до цього спонукає не потреба, але тільки власна воля і власне…
— Що власне?
— Ну, менше з тим! — урвав Іван. — Так як же. Прийме мене паннунця у свою службу? Я буду слугою покладливим. Платні ніякої не жадаю, коли мене паннунця відправить, то піду геть, а чого паннунця тільки забажає або запотребує, то прошу мені сказати. Все заразісінько буде зроблено.
Панна Ніна всміхаючися крізь сльози простягла руку і подала її Іванові.
