— Горпино, серце, зажди ще хвилечку! Ми ще й не наговорилися.
— Ні, Митрику, нема коли, мама будуть сварити. Ти знаєш, які вони! Добраніч тобі! А завтра…
Не докінчила, хопила коновці з водою і побігла до хати.
— Еге, завтра, — шептав за нею Митро. — Хто знає, яке те завтра буде.
Довго поглядав з вигону на Лесишину хату, а далі й задумався.
— Чи не дармо я її люблю? Чи віддасть стара Лесиха за мене? — подумав він. Серце йому стислося, коли погадав про свою бідність.
— Треба робити, заробляти щосили, а чи що з того вийде?.. Таке то наше гречане…
Зідхнув важко, витяг сопівку з-за пазухи, заграв, затилікав, та так дрібно та тужно, немов би в тім голосі тонула вся його надія на тихе щастя.
— Гірка моя доле! — прошептав Митро й повернув у свій вигін до бідної, вербами обсадженої хатини, де жила його стара мати. З-між густих зелених верб чути було по хвилі парубоцький голос, що виводив пісню:
Ой ще кури не піли,
Кажуть люди: день білий!
Ой вийди, вийди, хороша дівчино,
Поговори зо мною!
Лолин, у червні 1876.