бранка. Ще то тепер, то все фрашки[1]. Візьмуть тебе до війська, ну, бодай чоловіка за чоловіка держать: не збиткуються, як над німиною. Правда, прийдеться ще й тепер не одному відібрати своє, заким тої муштри вивчиться, та що це против давнього? А в тім і старі люди говорять: доти пес не навчиться плавати, доки йому в вуха не наллється. Нема науки без муки. Але ж бо тепер сам той асентерунок[2] то вже не такий страшний, як бувало. Ставишся раз, другий, третій, — не візьмуть, випишуть, і ти вільний, хоч женися, хоч дальше гуляй! Але за моїх часів, о, то не туди йшло! Крий нас Боже від такого! То бувало мандатор сам списує й подає, кого йому подобається, до асентерунку, не питає, чи він уже ставився три чи шість чи кільки разів. Так бувало не один бідолага і десять і п'ятнадцять літ живе в вічнім острасі. Ось, гадає собі, спадуть шандарі, закують у ланцюжки, та й гайда під міру! А то, бачите, не на те йшло, що нині. Не йшли хлопці так самі до бецирку[3], не ставились так як тепер, — утікали й ховалися, хто куди міг, а мандатори з шандарами волочилися за ними по всіх закамарках. Погано було жити на світі.
Ось десь так серед м'ясниць чуємо і ми: записано нас до асентерунку. Боже, зів'яло в мені серденько, як я тото почув. А мій Хома аж одеревів цілий, сердешний.
— Не дожидаймося, каже, Семене, лихої години на себе, утікаймо!
