— Відтак… відтак знов будемо робити, і чей[1] якось прожиємо між добрими людьми.
— Добрими?.. Ну, ну, варто між ними жити! Ні, вже нічого з того не буде.
І Микола пустився йти далі. Жінка задержала його за руку.
— Бійся Бога, чоловіче, що ти хочеш робити? Адже це гріх великий! А мене ж на кого лишиш? А діти?…
— А живши, що я тобі й дітям поможу? Дурна, пусти мене!
Але вона не пускала, і конче тягла його через місток на тетине[2] подвір'я.
— Знаєш що, — сказав нарешті Микола, — коли хочеш, то йди до тітки…
— А ти?
— Я не піду.
— Чому?
— Я не можу ані одної хвилі жити в тім проклятім селі! Коли силою задержиш мене, то повішуся. То ж ліпше пусти.
— Але куди ж ти підеш?
— Піду на заробок, на Людвіківку до тартака.
— До тартака? Господи небесний, таже ти слабий, як комар! Що ти там зможеш робити?
— Не бійся, щось уже знайду. А там тепер треба робітників, то приймуть.
— А коли ж вернеш?
— Як зароблю стільки, щоби викупити своє добро від того проклятого жида. Скоріше ні.
Вона витріщила на нього здивовані очі і тривожно гляділа йому в лице.
