це йшло і робота була небезпечна, бо скоро б або сокира вихопилася з ботюка, або руки робітника сховзлися з топорища, то його ждала неохибна, видима смерть на дні страшної пропасти. Через те то місцеві робітники ніяким світом не хотіли йти до цеї роботи, хоча директор давав за неї по два ринських денно. Тільки згадані два італіяни згодилися на те, і справді, вже оце три місяці щасливо з тим справлялися. Інші робітники боялися навіть глянути на них, коли вони, вихилені задом над пропастю, волочили ботюки долів спустом. Правда, що по при головне корито покладені були на кобильницях дошки, щоб вигідніше було ходити, але в разі як би вихиблася сокира з дерева, дошка не могла б була врятувати робітника.
Ото ж коли Микола вернув назад на Людвідівку, місце двох арештованих італіянів було опорожнене.
— Пане директор, — сказав Микола, входячи до фабричної канцелярії, — ось я знов у вас і прошу роботи.
— Роботи? — проворкотів директор. — Еге, добре. Ось тут при спусті є робота, хочеш?
— При спусті? — проікав Микола.
— Я тобі добре заплачу, два ринських денно. Хочеш?
Микола задумався. Холодом повіяло на нього від тої думки, але виходу не було. Та й нарешті про що йому тепер дбати?..
— Добре, пане директор! — сказав він. — Піду на спуст, дійся воля Божа!
— Що, підеш? — сказав директор і глянув на нього здивований. Він сам тепер немов налякався Миколиної смілости.
