— Ні, як по п'ять? Нате вам три.
— Давай чотири!
— Ні, три.
— Ні, чотири.
Сторгували ми за півчверта крейцара. Я свою в'язанку з плечей, розв'язую собі спокійно, даю жидівці мітлу, — аж тут і горбатий панок за мною.
— По чому мітовки продаєте? — питає мене.
— По п'ять крейцарів, паночку, — кажу. — Купіть, мітли добрі.
Він узяв одну, потрібував[1]…
— Так, так, — каже, — нема що й казати, добрі. А ви відки?
— З Манастирця.
— Так, так, з Манастирця. А ви часто мітовки продаєте?
— Ні, не часто. От так раз на тиждень, у понеділок.
— Ага, ага, що понеділка! А багато так в один понеділок продасте?
— А, як трапиться, паночку, часом я й жінка попродамо всі, що винесемо, а часом і не попродамо.
— Гм, то ви й з жінкою! Обоє, значить, по отакій зв'язці виносите?
— Та так, прошу пана. Часом по такій часом і по більшій.
— Ага, ага! А багато так за тиждень мітовок можете зробити?
— Та то, прошу пана, як до потреби. Літом продається їх менше, то менше й роблю. А восени та в зимі, то більше того товару йде.
- ↑ Потрібувати — попробувати.
