У касині раз-у-раз було повно: одні виходили, другі приходили; у всіх покоях стояв шум та гамір; було майже темно від тютюнового диму, душив важкий запах спіртуозів, людського поту та нафтових випарів, що долітали від недалеких копалень та магазинів. Їли тут мало, зате пили багато, особливо вечорами та ночами. Тепер, коли Герман увійшов сюди, в їдальні було ледве кілька гостей, зате при більярді та при картах було глітно й шумно.
— А, пан Ґольдкремер! Вітаємо! — почулися з різних сторін голоси. — Що чувати в Дрогобичі? Як ідуть діла? Ще не докопалися матки? Будете сьогодні вечір у касині?
Сипалися гучні питання, простягалися руки до вітання. Герман, сопучи та фукаючи, пішов просто до їдальні, щоб замовити собі обід, тим часом кельнер уже застелював для нього стіл, розкладав тарілки та прибори, а сам реставратор з низьким поклоном запитував його:
— Якого вина позволить пан добродій? Токай чи фесляв?
Герман любив обідати сам, так щоб ніхто інший не сидів при його столі і, як він любив висловлятися, не заглядав йому в ложку. Касинові гості знали цю його привичку й шанували її, так як шанували всяку забаганку бориславського короля. Як правдивий ґешефтсман, Герман обідав швидко, аби наситити живіт, не смакуючи та не розкошуючися. Він звичайно під час їди обмірковував свої інтереси, та сьогодні ті міркування якось не клеїлися. Пообідавши, він велів подати собі чорну каву, закурив цигаро і, розвалившися на софі, що стояла в куті їдальні, сидів німо, пускаючи
