Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/106

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

юрби, крикнув: — А бий злодія, ошуканця! Не пустіть живого! Досить нассався нашої крови!

Вереск жида в середині швидко затих, чути було тільки глухі удари, мов молочення важких ціпів, та безтямні викрики тих, що били. Та ось з усіх боків позбігалися жиди, розіпхнули юрбу й вирвали безтямного, закривавленого свойого одновірця з-під ніг розлючених селян.

— Що таке? За що б'єте? — допитували жиди. Та від селян годі було довідатися докладно. „П'явка“, „ошуканець“, „кров нашу ссе“,— та й годі. А надто ще, побачивши жида, зомлілого й зовсім мов неживого, селяни зміркували, що це пахне недобрим, і швидко розбіглися до своїх возів, щоб у сумерку без лиха якнайшвидше вибратися з Дрогобича. Лиш ті, що стояли оподалік і були свідками всеї історії, розповіли нарешті, що сварка зайшла із-за якихось виплат, що побитий змагався з селянами, твердячи, що виплатив їм усе, а вони твердили, що не дістали нічого, і нарешті, розлючені, кинулися до бійки.

Такі вияви селянського самосуду проривалися тоді досить часто, і влада, чуючи себе безсильною запобігти кривдженню селян (це було 1849 року), не багато звертала уваги й на те, коли селяни потурбували свойого кривдника, особливо коли це був жид. От тим то не дивно, що й оця бійка пройшла селянам безкарно, тим більше, що вони таки лишилися при страті, бо грошей, які їм відпер жид, так таки не дістали, а після побиття вже навіть не сміли домагатися. Та найважніші наслідки мала ця бійка для її припадкового свідка — Германа Ґольдкремера. Він належав до тих смілих,