її при собі, дивитися на неї й почувати її присутність, що, певно, не пустила б її з чужим парубком кудись у непевну дорогу.
Отак минуло літо, минула осінь. Під зиму Менделева слабість погіршилася. Він стогнав, невилічена нога гнила й наповняла хату неприємним сопухом, кашель докучав йому щораз гірше. Герш перестав ночувати в них, і в Менделевій хаті зробилося зовсім сумно й понуро. Одного шабашу, по молитві в божниці, до Герша підійшов знаний у Дрогобичі „реб Мойше“, якому, зрештою, цей титул давали лише задля його великої, сивої бороди, а який попри своє крамарство грав серед дрогобицьких жидів почесну ролю шадхена, тобто громадського сватача.
— Ти, Герш! — сказав він з якоюсь гумористичною погрозою.
— Чого? — відкликнувся Герш.
— Що ти собі думаєш?
Герш видивився на нього і, нарешті здецидований[1], сказав:
— Нічого не думаю.
— То-то я й бачу, що нічого не думаєш. А це зле. Ніколи не вадить подумати.
— Про що ж мені думати?
— Як то про що? Скільки тобі літ?
— Двадцять п'ятий іде.
— З кляс[2] вийшов?
— Та вийшов.
— Від війська вільний?
— Не взяли, як бачите.
— Ще би не бачити! Нездара з тебе.
