— Я візьму?.. Я покидаю?.. Реб Мойше, але я ж і не думав про женячку ані про Рифку.
— Я ж кажу, що ти дурень, стовп, туман! Двадцять четвертий рік переступив, і не думав! І щодень бачив перед собою таку красуню, як Рифка, і не думав!
— Хіба вона красуня?
— А хіба ти сліпий, та й не бачиш? Та то золото, не дівчина! Ти не варт її ноги цілувати.
— То, може, вона не прийме мене?
— Кажу тобі, що її батько й мати на тебе всю думку мали. А вже як старі скажуть, то так і буде. Хіба ти не схочеш?
— Та я… я не думав про це ніколи.
— Зараз подумай і скажи мені, чи маю йти в свати. Та й що тут думати? Ти ж багач, гроші маєш, на яке хочеш діло підеш і заробиш. А вона також дістане щось по батькові. Бери, не думаючи! А старому легше буде вмирати, як побачить її з тобою в парі.
Отак було уплескане Гершове весілля з Рифкою. Він якось не мав відваги придивлятись їй ближче, жартувати з нею, ані позволяти собі якісь вольності, як наречений з нареченою. Її батьки тішилися при кожнім його приході. Старий Мендель велів переписати на нього свій контракт з військовою дирекцією. Хана вітала й пестила його, як сина, а проте все таки він не почував особливої радости та розкошів, пробуваючи в тім домі. Рифка була, як звичайно, ласкава до нього, усміхалася, мов місяць крізь хмару, але говорила мало і все сиділа, схилена лицем над своїм шитвом, як чиста меланхолійна поезія цеї хати.
