— До ведення рахунків! — скрикнув Дувідко. — Ти ж знаєш, тату, що мені рахунки обридливіші від усього на світі.
— Попробуй, то швидко й засмакуєш.
— Ні, не хочу. Як засмакую, то візьмуся, а тепер не хочу.
— Ну, то, може, полізеш у яму?
Дувідко витріщив очі на батька. Така думка, щоб він ліз у яму, як простий ріпник, не приходила йому ніколи в голову.
— У яму? Чого?
— Копати, — з усміхом відповів Герман. — Коли тобі нудно — це найліпший спосіб. І небезпечно, почуєш, як заморока ходить по нафтовах жилах і булькоче й преться до стін ями. Ну, і плату дістанеш.
— А ти був там, унизу?
— Певно, що був.
— Ну, і що?
— І нічого. Побув, покопав та й виліз.
— Ну, то мені байдуже. Не піду. І загалом, тату… я хочу бути великим чоловіком.
— Добре, будь.
— І славним, голосним на ввесь край.
— Не знаю, на що це тобі придасться, але як хочеш, то будь.
— Чую в собі силу, відвагу, рішучість.
— То дуже красно. Лізь у яму й працюй.
— Тату, не смійся з мене. Мене пре щось, розпирає до якогось незвичайного діла, а ти мені: лізь у яму.
— Якого ж тобі незвичайного діла треба? Що ти можеш зробити незвичайне?
— О, зробити незвичайне діло! Певно, на це треба й незвичайного чоловіка, незвичайної вдачі. А все те в мене є. Мене роз-
