Сонце починало хилитися з полудня. Його гаряче проміння сипалося іскристим дощем на бориславське підгір'я, розсипаючися по сугорбах сірої глини, видобутої з глибочезних ям, розпалюючи тонкі, дротяні линви, навинені на корбах, заломлюючися й мигтячи всіми фарбами веселки на калюжах густої кип'ячки. Тягло душним, нафтовим сопухом. Меланхолійно поскрипували корби, якими спускано робітників у глибінь, або добувано знизу леп у кіблях. Поміж ямами вешталися тут і там дозорці, біля корб стояли робітники, і раз-у-раз то згиналися вниз, то підіймалися вгору, крутячи корбами; вся праця заховалася в глибінь землі, там у тісні, темні ями, де блимали лише маленькі лямпочки, а заморока глухо белькотіла в підземних жилах.
Тут і там поміж ямами здіймалися кошари або великі шопи, що були складами робочих знарядів та добутого матеріялу. Тут звичайно й самі робітники спочивали, дожидаючи своєї черги — йти в яму. Робили день і ніч, на „шихти“, кожна шихта по шість годин. Виробивши шихту; одні робітники виходили наверх, а інші йшли на їх місце на дно. При корбі один робив звичайно три шихти, тоб то 18 годин без упину; молоді хлопці, яких найчастіше уживано до цеї праці, в перших днях блювали від завороту в голові при тій роботі й часто падали знесилені, поки дозорець копняком не доводив їх до притомности.
— Не лежи, пся твоя мать! — кричав дозорець. — Хочеш у ямі хлопа задушити? Дуй, свиня, за штири шістки!
