світло, що горіло при кінці штольні. Тут був оберштайгер ще з одним ямарем, і обчищували від глини решту воскової стіни. Герман аж скрикнув з радости.
— А що, не казав я? Не моя правда? — мовив він радісно, оглядаючи воскову брилу, відкриту в маленькій частині, що визирала з глини мов зеленкувата скеля, мармуркована темножовтими жилками. Він доторкався до неї пальцями, що застрягали в м'який віск, обнюхував її, цмокав раз-по-раз, мов би хотів сказати: нівроку тобі! Потім узяв довгий сталевий прут, що стояв у куті штольні, і рішучим рухом руки застромив його в воскову брилу, але півтораметровий прут потонув у восковій масі увесь, і Герман силкувався віпхати за ним ще й свою руку аж до ліктя, але твердої глинки чи опоки годі було домацатися.
— А що, бачите? — знов з тріюмфом промовив Герман, обертаючися до оберштайгера.— Бачили коли таку жилку?
— Ґратулюємо, ґратулюємо! — мовив оберштайгер, стискаючи подану Германом долоню. І інші робітники наблизилися до нього.
— Дай вам, Боже, щасливо, пане Герман! Бог вам то дав за ваше добре серце.
— Богу дякувати! — відповів Герман, здіймаючи капелюха з голови. — Та й вам усім спасибі за роботу.
І Герман видобув із-за пазухи шкіряну теку й дав оберштайгерові 20, а обом робітникам по 10 ринських на руки.
— Це вам тим часом, — сказав він. — Тільки прошу вас, мої любі, не розголошуйте якийсь час нікому, що ми тут знайшли. Знаєте, у нас люди завидющі. А є й такі, що собі тим не
