свого положення, сердився на свою долю, громадив у своїй душі злість і завзяття і з затисненими зубами бігав по Бориславі ніби то за ділом, а найчастіше лише, як той павук, що замість меду збирає отрутні соки.
Герман Ґольдкремер, від першої появи Іцка в Бориславі, стояв йому найбільше в дорозі. Все, все в Германа було ненависне Іцкові: і та його йовіяльна ляпідарність[1] у висловах, що свідчила про певність себе й внутрішню силу, і та прямота його плянів та ділання, і поперед усього той шалений, а так незамітний, нереклямований успіх кожного Германового підприємства. В почуттю своєї нижчости, свого безсилля й ненастанного роздразнення, Іцко дивився на Германа, як на свого особистого ворога, як на якусь елементарну силу, що ось-ось навалиться на нього й здушить його. Це почуття мимовільного жаху ще загострювалося до якоїсь божевільної ненависти, коли Іцко бачив, що Герман, зайнятий своїми ділами, навіть немов не підозріває його ворожнечі, не завважує його на світі. Це вертіло Іцка, мов хробак у серці. Він навмисне не раз підсувався Германові під очі, зачіпав його гострими словами в касині, розносив про нього погані плітки поміж нафтярами, та Герман немов і не чув нічого й збував його дотепними жартами, від чого Іцко ще дужче сердився.
Бувають такі ненормальні, кліщові натури, що ні з цього, ні з того мусять причепитися до сильнішої, багатшої індивідуальности і ссати, томити та путати її, — іноді своєю любов'ю, іноді ненавистю. І Іцко належав до таких
- ↑ Спокійна стислість.
