особисто, але він уже наперед милий мені і дорогий, як своя власна дитина.
Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медівнику схрупнув зерно перцю.
— Мій син, — сказав він неохітно, — дякую вам за ласкаве запитання! От, працює, що може.
— Ну, того й не кажіть! — скрикнув Леон, — я й сам знаю, що син такого батька, певно, і хвилі не просидить дармо! Ех, дорогий сусідо, який би я був щасливий, якби то ми могли взятися оба докупи, зійтися близько у всім, так, щоби… — Він урвав і глядів на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цілить.
— Знаєте, — почав знов Леон, — нинішній день такий великий і щасливий для мене… — Саме серед тої розмови оба бесідники встали і підійшли до вікна, бо в буді зробилося душно. Герман виглянув у вікно на двір. Ледве відступив від вікна, коли нараз кусень цегли, мов стріла, влетів крізь вікно саме туди, де стояв Герман. І якраз, коли Леон говорив про велике нинішнє щастя, цегла гепнула перед ним на стіл, в купу склянок. Болісно дзенькнуло і розприслося скло, а цегла полетіла далі і, ударившися ще о противну стіну, впала на землю. Всі позривалися з місць, а Герман поблід, мов полотно: він догадувався, що цегла вимірена була в нього.
— Що це? Що це? Хто це такий? — почулися тривожні крики. Леон, Герман і ще деякі гості вилетіли на двір. На дворі теж крик.
— А хапай но його, драба якогось! — кричав з усієї сили майстер.
— Хто тут кидається цеглою? — крикнув і собі ж Леон.
