Рука-об-руку йшли два приятелі бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив більше Леон. Він був чоловік дуже вразливий і живо переймався всякою думкою. Невтомно розточував він перед Германом щораз нові картини їх будучої величі й сили. Все з його уст ішло, мов медом посолоджене, всі трудності так і щезали, мов сніг від сонця. Практичний і холодний Герман зразу не дуже подавався на ті золоті гори, але чим далі, тим більше Леон потягав і його за собою, і в його недовірливій голові звільна зачало також ворушитися питання: — А що ж, хіба ж це не може бути?..
Зі своїм сином Ґотлібом він здавна мав стільки гризоти та клопотів, що навіть ніколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого небудь путнього на будуче, не то вже будувати такі високолетні пляни. От і недавно купець, у котрого Ґотліб від двох літ був на практиці, писав до нього, вже, може, сотий раз, що Ґотліб зле справується, діла не пильнує, гроші, прислані з дому, розкидає, мов безумний, над другими суб'єктами[1] збиткується і Бог зна яких дурниць не виробляє. „З жалем признати мушу, — писав далі купець, — що його дволітній побут в моїм закладі не приніс для нього майже ніякої користи. Його знання в купецтві тепер таке саме, як було й з початку“… Все те мимоволі насувалося Ґерманові на думку тепер, коли Леон такими заманливими фарбами малював йому будучність їх „домів“ за
- ↑ Суб'єкт — торговий службовець.
