— А тепер що? — говорив далі Герман, — син наш у Львові… Ну, треба, щоби молодий чоловік замолоду чогось навчився…
— Певно, певно!
— А ми з жінкою, двоє нас, а ще вона хоровита… признайте, що часом чоловікові прикро робиться.
Вони війшли до покоїв.
— Правда? — казав Герман. — Тихо, як в могилі… Слуг не держимо багато: візник, кухарка, та й покоївка, більше нам не треба. І так тут цілий день. Мене звичайно й так рідко коли дома видають, все діла.
— Ой так, так, — сказав Леон, — важке наше життя. Говорять: що хибує капіталістові, нероба, живе собі та гроші згортує. А тут би вони поглянули, пожили кілька день нашим життям, то, певно, відкинулися би й тих капіталів і того життя.
— О, певно, ручу вам! — потвердив Герман, хоч в тій хвилі й мигнула йому в голові збиточна думка, що прецінь при всій тій тяжкості, при всіх недогодах життя якось ні один капіталіст не кинув ще добровільно свого маєтку, ані не помінявся ним за палицю й жебрацькі торби.
Герман перейшов із своїм гостем уже три покої. Всюди було тихо і пусто. Він шукав своєї жінки, але не міг її доглянути. Перейшли до четвертого покою, обширного, як маштарня[1]. Герман озирнувся — і тут не було нікого.
— Що за диво, де вона поділася? — сказав півголосом Герман, коли втім із сусіднього покою, спальні його жінки, почулося йому щось, немов голосне хлипання.
- ↑ Маштарня — маніж.
