якогось купця, а привозьте сюди, всім нам на втіху, на радість! Так, коханий сусідо, так!..
В тій хвилі відчинилися двері зі спальні і до покою війшла Рифка, ще заплакана і вся червона, мов грань. Її товсте, широке лице спалахнуло гнівом, коли побачила Леона. І Леон собі ж почувся якось не в своїй тарілці, коли побачив Германиху, високу, товсту і грізну, як жива кара. Але, криючи своє замішання, він в пересадній чемності підбіг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку і вже відкрив уста, щоби заговорити, коли Германиха, згірдно оглянувши його від стіп до голови, коротко, але голосно спитала:
— А ти чого тут хочеш, заволоко?
Леон став ні в дві, ні в три на таке привітання. Далі на його лиці появилася холодна, силувана усмішка і, ще раз кланяючись, він зачав:
— Справді, ласкава пані, дуже мені жаль, що я в таку невластиву пору…
— Але я питаю, чого тут потребуєш? — крикнула Рифка і глянула на нього з таким гнівом і погордою, що Леонові аж страшно зробилося, і він мимоволі мотнувся взад.
— Алеж перепрошую, — сказав він, ще не тратячи відваги, — ми тут от з вашим мужом, а моїм дорогим товаришем укладали пляни, ах, які хороші пляни, про нашу будучину, і я вірю твердо, що Бог нам допоможе діждати ще їх здійснення!
— Вам? Бог допоможе? Людоїди якісь, дводушники! — воркотіла Рифка, а далі, немов біснувата, підоймила затиснуті кулаки вгору і кинулася на перепудженого Леона.
— Не підеш ти мені з дому, душогубе! — кричала вона. — Ти ще смієш роздирати моє
