Так Леон воркотів і спльовував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому інші багачі уникають Германа, не радо бувають в його домі і, крім торгових та грошевих, не мають з ним ніяких зносин. Але все таки прикро було Леонові, що так сталося; жаль йому було тих блискучих надій і плянів, котрими недавно й сам упивався. Та тільки ж голова його плідна була на такі пляни, а коли розпався один, він недовго жалував за ним, але швидко хапався другого. І тепер він живо покинув недавні мрії і старався вжитися в ту думку, що „працювати“ йому надалі не в спілці з Германом, але самому без Германа, або й проти Германа.
— Проти! А! — думав він, — до того певно незадовго всилує мене й сам Герман, буде тепер старатися ще більше шкодити мені.
Леон і сам не знав, для чого це видалося йому конечним, щоби Герман тепер мусив ворогувати з ним. Він і сам перед собою не був би одверто признався до того, що перекидає на Германа свою думку, що в його серці закипає якась дика неприязнь до Германа за образу, дізнану в його домі, за повалення його блискучих плянів. Леон і сам собі не признавався, що це він іменно рад був би тепер шкодити Германові, показати йому свою силу, „навчити його розуму“. Він не входив в причини, але вдумувався тільки в саму боротьбу, старався наперед представити собі її тисячні випадковості, підходи, неудачі, щоби завчасу проти них забезпечитися, щоби Германові впоперек дороги навести як мога більше завад і некорисних обставин. І в міру того, як хід його ставав повільніший, він чимраз глибше затоплювався в свої думки, чимраз тяжчі невдачі
