Зате Герман ударився в другий бік. Він пішов до ректора Василіян, котрі в Дрогобичі держали тоді одиноку головну школу, і просив його давати позір на Готліба, щоби вчився і привикав до порядку. Він розповів, що хлопець розпещений мамою і зіпсутий, і просив держати його гостро, не щадити погроз, а навіть кари, і не зважати на те, що може говорити і робити його жінка. Додав навіть, що коли б того було треба, він винайде для Ґотліба окрему квартиру поза домом, щоб усунути його з-під шкідного впливу матері. Отець ректор немало здивувався такою бесідою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Ґотліб не тільки зроду був мало спосібний до науки, але його початкове домашнє виховання було таке погане, що отці-професори певно з ніким ще не мали стільки гризоти, що з ним. Щохвилі ученики, товариші Ґотліба, прибігали жалуватися на нього: цьому він роздер книжку, другому підбив око, третьому викинув вікном шапку в манастирський город. Коли хто в коритарях і в клясах робив найбільше крику і стуку, то певно Ґотліб. Коли хто під час науки бурчав або стукотів під лавкою, то також він. Професори зразу не знали, що з ним діяти; вони день-у-день жалувалися ректорові, ректор писав до вітця, а отець відписав коротке слово: бийте. Відтоді посипалися на Ґотліба кари та буки, котрі хоч про око трохи ніби втишили, скрушили його круті норови, але довели його до скритости і завзятої злости і так до решти зіпсували його моральну істоту. Ледве в семи чи восьми літах Ґотліб скінчив чотириклясову нормальну школу і, прибитий морально, нерозвинений
