Львова в тих лахах, на те тільки плівся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюди, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клітку, та ще на додаток слухати ваш крик та ваші науки? О, не буде того!
— Алеж синку, — скрикнула, блідіючи і дрижачи з тривоги, Рифка, — що ж ти хочеш робити? Не бійся, тут дома я за тебе стою, ніхто тобі нічого не вдіє!
— Не потребую твого стояння, я собі сам за себе постою!
— Але що ж ти будеш діяти?
— Буду собі жити, як сам захочу, без вашої опіки!
— Господи, та же я не бороню тобі й дома жити, як сам хочеш!
— Ага, не борониш! А нехай но лиш де вийду, забавлюся, зараз питання, плачі, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як він приїде, о, то я виграв би!
Рифку щось немов за серце стисло на ті слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощів, і те почуття навело на неї страх, немов в тій хвилі тратила сина другий раз, і вже назавсіди. Вона недвижно сиділа на софі, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.
— Дай мені грошей, я собі потраплю сам жити на свою руку, — сказав Ґотліб, не зважаючи на її чуття.
— Але де ж ти підеш?
— Тобі нічого до того. Я знаю, що ти зараз сказала би йому, скоро приїде, а він казавби мене жандармами привести.
— Алеж Богом клянуся, що не скажу!
